ПРИБОРЖАВСЬКИЙ КАР’ЄР (ГЕОЛОГІЯ, ГЕНЕЗИС, СТРУКТУРА, ПАЛЕОНТОЛОГІЯ)

Автор: mmural

ПРИБОРЖАВСЬКИЙ КАР’ЄР
(ГЕОЛОГІЯ, ГЕНЕЗИС, СТРУКТУРА, ПАЛЕОНТОЛОГІЯ)

Роман Лещух, Галина Гоцанюк, Михайло Мураль

Львівський національний університет імені Івана Франка,
79005 Львів, вул. Грушевського, 4

Основним об’єктом геологічної екскурсії для учасників всеукраїнської конференції молодих учених “Біостратиграфічні, літологічні та палеогеографічні критерії прогнозу та розшуків корисних копалин”, яка відбудеться 9 жовтня 2010 р, буде Приборжавський кар’єр мармуризованих вапняків. Кар’єр розташований у північно-західній частині Українських Карпат, які в загальній структурі Карпатської гірської споруди займають найбільшу, їх центральну частину. Довжина українського сегмента становить 240 км, ширина – 100 - 110 км. Українські Карпати простягаються з північного заходу на південний схід.Основним ланцюгом є Полонинно-Чорногірські Карпати, масиви яких підняті на 1 800 – 2 000 м. Висоти хребтів змінюються за простяганням – зростають з північного заходу на південний схід, де є найвищі вершини українського сегмента Карпат – Говерла (2 061 м), Петрос (2 020 м), Піп Іван (2 022 м) та ін. Геологічно Українські Карпати займають проміжне положення між Східними (Румунськими) і Західними (Польськими, Словацькими, Чеськими) Карпатами разом з ними утворюють важливий елемент північного відгалуження Альпійської складчастої системи.
У структурі Карпатської гірської споруди виділяють два головні елементи – Зовнішні (Флішові) і Внутрішні Карпати (Татро-Вепориди). На території України розміщені головно Зовнішні Карпати, а Внутрішні, що добре виражені далі на захід, занурені тут на великі глибини й визначені свердловинами лише у фундаменті Закарпатського прогину. З півночі Карпати обмежені Передкарпатським передовим прогином, у структурі якого чітко виділені дві зони – Внутрішня (Бориславсько-Покутська) і Зовнішня (Більче-Волицька), які різко відрізняються між собою історією геологічного розвитку, а отже і формаційним змістом. Перша закладена на флішовій основі, друга – на опущеному краю Східно Європейської платформи.
У будові Зовнішніх Карпат виділяють три структурно-тектонічні зони – Скибову, Чорногірсько-Дуклянсько-Кросненську, Рахівську, а у Внутрішніх – Пенінську, Мармароську, Закарпатський прогин і Мармароський кристалічний масив (рис. 1).
Приборжавський кар’єр розміщений на території Пенінської зони (або зони Скель) яка є складною структурно-тектонічною спорудою. Повторюючи конфігурацію Карпатської дуги, Пенінська зона вузькою смугою тягнеться більш ніж на 500 км від Віденського басейну через усі Західні Карпати до Румунії на південному сході (рис.2).
Цей структурно-тектонічний елемент протягом мезозойської і кайнозойської ер відігравав дуже важливу роль у геологічному розвитку Карпат, а також у становленні їхньої сучасної структури. Пенінська зона розділяла дві області – Зовнішні і Внутрішні Карпати (рис. 3).
Численні скельні виходи юрських вапняків є характерною ознакою цієї структурно-тектонічної одиниці. Щодо природи походження цих вапняків серед карпатських дослідників тривалий час була жвава дискусія. Існували два протилежні погляди: одні геологи вважали скелі корінними виходами вапняків у ядрах антиклінальних структур, а на думку інших, – ці скелі є звичайними тектонічними відторженцями, що винесені з великих глибин у процесі вертикальних рухів. Тепер уже нема жодних сумнівів щодо помилковості трактування походження скель як ядер антикліналі.
У межах Українських Карпат Пенінська зона представлена фрагментарно – лише її південно-східним закінченням. На нашій території вона у вигляді окремих виходів відслонена в басейнах рік Уж, Латориця, Боржава і повніше, суцільною смугою – у басейні р. Лужанки.
За понад 150-річну історію геологічного вивчення Українських Карпат, у тому числі їхньої складової – юрських відкладів, чітко виділено три періоди, які суттєво відрізняються між собою за масштабами досліджень. Упродовж першого періоду геолого-палеонтологічні дослідження проводили спорадично і, головно, на не значних площах та окремих ділянках Закарпаття, яке на той час було в складі Австро-Угорської держави. Одним з перших, юрські відклади тут описав Ф. Гауер (1854). Вагомий внесок у вивчення цих відкладів також зробили А. Альт (1858), Л. Шайноха (1881), Ф. Почепни (1885), Г. Запалович (1886), В. Уліг (1900), Г. Веттерс (1905), К. Папп (1916) та ін.

Умовні позначення:

Рис. 1. Схема тектонічного районування Українських Карпат:
1 – основний насув Карпат; 2 – границі між зонами; 3 – південно-західний край Східно-Європейської платформи; 4 – розривні порушення. Структурно-фаціальні одиниці: I – Східно-Європейська платформа; зони: II – Зовнішня (Більче-Волицька) Передкарпатського передового прогину; III – Внутрішня (Бориславсько-Покутська) Передкарпатського передового прогину; IV – Скибова; V – Кросненська; VI – Чорногорська; VII – Дуклянська; VIII – Рахівська; IX – Магурська; X – Мармарошська; XI – Пенінська; XII – Мармарошський кристалічний масив; XIIІ – Закарпатський прогин.

Рис. 2. Тектонічна карта Карпат (за В.В. Глушко): 1 – зовнішня облямівка Карпат та передгірського прогину (складчасті та платформові структури); 2 – Передкарпатський передовий прогин: Зз – Зовнішня зона, Вз – Внутрішня зона; 3 – переклінальний прогин Східних Карпат; 4 – Зовнішні (Флішеві) Карпати: Ск – Скибова зона, Сб – Субсілезька зона, Сл – Сілезька (Кросненська) зона, М – Магурська зона, Д – Дуклянська зона, Ч – Чорногорська зона, Р – Рахівська зона, Т – зона Таркеу; 5 – Пенінська зона; 6 – Мармарошська зона; 7 – Мармарошський кристалічний масив; 8 – підняття гір Апусені; 9 – палеогенова облямівка Трансільванської западини; 10 – Південні Карпати; 11 – 13 – Внутрішні Карпати: 11 – давні кристалічні ядра Західних Карпат, 12 – мезозойські структури Татрид, Вепорид, Гемерид; 13 – внутрішньокарпатські палеогенові депресії: Ж – Жилинська, Пд – Підгальська, Лп – Липтовська, Лв – Левочська; 14 – внутрішньокарпатські неогенові депресії: Вб – Віденський басейн, П – Подунайська западина, ПС – Південнословацька западина, К – Кошицька западина, СС – Східнословацька западина, Пн – Панонська западина, Т – Трансільванська западина; 15 – Мішкольцьке горстове підняття; 16 – неогенові ефузиви; 17 – зовнішня межа (насув) Флішових Карпат; 18 – інші розривні порушення (насуви, скиди, підкиди).

Рис. 3. Панорама Приборжавського кар’єру.

Упродовж другого етапу, який тривав з початку ХХ ст. і до його середини, геологічні дослідження тут проводили спеціалісти різних держав, які тимчасово окуповували цей регіон. У Закарпатті такі роботи вели угорські та чехословацькі дослідники, а на північному схилі Українських Карпат – польські. За цей період окремі наукові праці опубліковані В. Скриживаніком, В. Шпачеком, Д. Андрусовим, А. Матейкою (1929 - 1931), З. Паздро (1934).
Після ІІ Світової війни спорадичним вивченням юрських відкладів почали займатись геологи Московського геолого-розвідувального інституту та Московського університету (А. Богданов, В. Славін, М. Муратов та ін.). Вони категорично заперечували покривну будову не лише Карпатської гірської споруди, а також Альп, уважаючи, що Карпати мають порівняно примітивну будову, а саме: існує дві антиклінальні зони і між ними синклінальна зона. Таке трактування геологічної будови регіону, його тектоніки, заперечення "цих міфічних насувів" суттєво гальмувало всебічне геологічне вивчення Українських Карпат. Московські геологи грунтуючись на простій антиклінальній будові Карпат, уважали юрські відклади корінними і пов’язували їх з ядрами великих антикліноріїв. З урахуванням цього трактували загальну геологічну будову регіону, будували палеотектонічні та палеогеографічні реконструкції, прогнозували пошуки та розвідку корисних копалин тощо.
Водночас геологічними дослідженнями цього регіону займалася невелика група львівських геологів – Р. Ладиженський, О. Вялов, Я. Кульчицький. Вони принципово по-іншому бачили загальну геологічну будову цієї території. Головним у львівських геологів був поділ Українських Карпат на структурно-фаціальні зони, обмежені значними насувами. Прихильники цього напряму продовжували розвивати ідеї, висловлені на початку ХХ ст. французьким вченим М. Люжоном щодо насувної будови Альп і підхоплені та застосовані щодо Карпат австрійськими геологами М. Лімановським, В. Улігом та іншими, тобто тих дослідників, які вважали юрські вапняки безкореневими велетенськими олістолітами (у тім числі й Приборжавський кар’єр), які внаслідок інтенсивних вертикальних і горизонтальних тектонічних рухів були перевідкладені в молодші відклади. Молодші відклади переважно представлені утвореннями верхньої крейди, або палеогену.
З 60-х років ХХ ст. з’явилося декілька цікавих праць, що стосувалися палеонтологічного обгрунтування стратифікації та визначення відносного палеонтологічного віку юрських відкладів Пенінської зони і, зокрема, розрізів, розритих у Приборжавському кар’єрі. В публікаціях С. Круглова разом з палеонтологами В. Гаврилишиним, Т. Калініченко, Г. Кримгольцем, Є. Мічаговою на підставі вивчення амонітів і белемнітів обгрунтовано наявність у цьму кар’єрі майже всіх стратонів юрської системи.
В останнє десятиріччя детальним монографічним вивченням найважливішої для стратифікації та кореляції юрських відкладів решток групи палеоорганнізмів – амонітів – займаються Г. Гоцанюк і Р. Лещух. Ортостратиграфічну групу для розмежування розрізів та встаноалення відносного віку порід юрської системи – белемнітів – досліджує М. Мураль. Зокрема Г. Гоцанюк і Р. Лещух уперше монографічно описали та опублікували понад 40 видів амонітів, на підставі яких також уперше встановлено 11 хронозон, підготовлено нову стратиграфічну схему юрських відкладів Пенінської зони (табл. 1).
Треба відзначити, що в Приборжавському кар’єрі нема єдиного безперервного розрізу юрської системи. Тут наявні вже цілком вироблені окремі блоки порід, складені хаотично розкиданими різновіковими велетенськими брилами лейасу, догеру і мальму. Лише на підставі окремих відслонень, які надійно схарактеризовані палеонтологічно, побудовано зведений розріз юрських утворень Приборжавського кар’єру(табл. 2).
У Пенінській зоні складчастості. яка відповідала б середземноморській фазі, не було. Можна припустити, що в цей час лише піднялася Пенінська кордильєра, яка з сеноману до пізнього турону почала постачати екзотичний матеріал у Пенінський седиментаційний басейн, що був північніше від неї. Найважливішою крейдовою фазою в Пенінській зоні (в її західній частині) була субгерцинська, її ільзедерська підфаза (між раннім і пізнім сантоном), а також підфаза вернігеродської (між сантоном і кампаном) і ресенської (між раннім і пізнім кампаном). Саме у ярмутських верствах верхньокампансько-маастрихтського віку і є основна маса юрських олістолітів (скель).
У Приборжавському кар’єрі зібрано велику кількість решток різноманітних груп палеобіоти, серед яких амоніти (рис. 4, 5), белемніти (рис. 6), брахіоподи (рис. 7).

Рис. 4. Рис. 5.

Рис. 6. Рис. 7.

Возраст окаменелости: Мезозой, Юра

Место находки: Украина, Закарпатская область, карьер в с.Приборжавское

Тип окаменелости: Беспозвоночные, Моллюски, Двустворчатые моллюски, Головоногие моллюски, Колеоидеи, Аммониты, Белемниты

Добавить в избранное

Постоянный адрес публикации: Permanent link:	HTML-ссылка на публикацию: HTML-link to this page:
	<a href="https://www.ammonit.ru/text/423.htm"> ПРИБОРЖАВСЬКИЙ КАР’ЄР (ГЕОЛОГІЯ, ГЕНЕЗИС, СТРУКТУРА, ПАЛЕОНТОЛОГІЯ) </a>

| Палеонтология, палеонтологический портал "Аммонит.ру" | English version of paleontological portal Ammonit.ru | Места находок | Геохронологическая шкала | Типы окаменелостей |

| Виртуальный палеонтологический музей | Публикации | Новости палеонтологии | Пользователи | Палеонтологические тэги |

ПРИБОРЖАВСЬКИЙ КАР’ЄР (ГЕОЛОГІЯ, ГЕНЕЗИС, СТРУКТУРА, ПАЛЕОНТОЛОГІЯ)